Правова позиція

Великої Палати Верховного Суду

згідно з Постановою

від 16 листопада 2021 року

у справі № 904/2104/19[2]

Господарська юрисдикція

Щодо правової природи ч. 4 ст. 559 ЦК України про припинення поруки в контексті застосування її як імперативної норми у спорах з іноземним елементом

ФАБУЛА СПРАВИ

Північний інвестиційний банк (NordicInvestment Bank) (далі - Банк) звернувся до господарського суду в межах справи про банкрутство ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат» із заявою про визнання грошових вимог до боржника на суму 1 660 417 042,99 грн, що за курсом Національного банку України станом на дату подання цієї заяви було еквівалентом 59 065 191,70 долара США.

Заява кредитора обґрунтована наявністю у боржника невиконаних зобов'язань за договором поруки, яким було забезпечено виконання Компанією «Лендмонт Лімітед» (LANDMONT LIMITED) на користь Банку основного зобов`язання за кредитним договором, строк сплати за яким настав. Сторони цих договорів визначили право Англії як право іноземної держави, згідно з яким регулюються і тлумачаться зазначені договори.

Господарський суд постановив ухвалу, згідно з якою відхилив грошові вимоги Банку до боржника на суму 1 660 417 042,99 грн.

Апеляційний господарський суд прийняв постанову, згідно з якою змінив ухвалу господарського суду, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

ОЦІНКА СУДУ

Порука є видом забезпечення виконання зобов`язання (частина перша статті 546 ЦК України) та виникає на підставі договору поруки (стаття 553 цього Кодексу), що є різновидом цивільно-правового договору, який укладається сторонами на засадах свободи договору щодо вибору його умов і взаємних прав та обов`язків сторін таких приватноправових відносин (стаття 627 ЦК України).

Законодавцем у статті 559 ЦК України визначено підстави припинення поруки, зокрема у частині четвертій цієї статті - зі спливом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання, якщо впродовж цього строку кредитор не пред'явив до поручителя вимогу про виконання зобов`язання.

Частиною першою статті 14 Закону України «Про міжнародне приватне право» (далі - Закон № 2709-IV) передбачено, що правила цього Закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню.

Для правильного застосування положень частини першої статті 14 Закону № 2709-IV необхідно з'ясувати, які норми права України є імперативними, що зумовлює їх превалювання над іноземним правом, яке застосовується до правовідносин з іноземним елементом за вибором сторін.

У доктрині міжнародного приватного права до імперативних норм віднесено виняткові норми матеріального права, які мають настільки особливе значення для забезпечення прав та інтересів учасників приватноправових відносин, що можуть одержувати надімперативний характер у порівнянні з нормами іноземної держави, що були обрані сторонами правовідносин з іноземним елементом за принципом автономії волі в порядку статті 5 Закону № 2709-IV.

За змістом статті 9 Регламенту (ЄС) № 593/2008 Європейського Парламенту і Ради «Про право, яке підлягає застосуванню до договірних зобов`язань («Рим I»)» від 17 червня 2008 року при визначенні імперативних норм у міжнародному праві йдеться про норми, дотримання яких визнане настільки важливим для захисту публічних інтересів країни, що стосуються її політичного, соціального або економічного порядку, що вони підлягають застосуванню до будь-якої ситуації, яка потрапляє у сферу їх дії, незалежно від права, що підлягає застосуванню.

ВИСНОВКИ: в розумінні статті 14 Закону України «Про міжнародне приватне право» імперативними нормами є не будь-які норми права України, що прямо визначають правила поведінки та виражаються в категоричних розпорядженнях держави, а такі норми, які регулюють правовідносини, що мають виключне та особливе значення для держави чи суспільства, у зв`язку із чим держава Україна за жодних обставин не допускає підпорядкування таких правовідносин іноземному праву.

Однак норми ЦК України про поруку і підстави її припинення такими нормами не є. Порука як забезпечувальне зобов'язання виникає між учасниками цивільного обороту на підставі договору поруки, що укладається на засадах свободи договору, а визначені у статті 559 ЦК України підстави припинення поруки є особливістю національного законодавства, вони не встановлюють виключних правових наслідків для цивільного обороту, що б зумовлювало їх застосування переважно над нормами права іноземної держави у правовідносинах з іноземним елементом. Зокрема, вони не належать до правових норм, які регулюють публічний порядок у державі, ними не визначаються принципи та засади обороту майна, вони не впливають на основи існуючого ладу (незалежність держави, цілісність, самостійність і недоторканність), не обмежують конституційних прав і свобод особи.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: акцесорні зобов'язання, встановлення змісту норм права іноземної держави, спори з іноземним елементом, порушення кредитного зобов'язання, підстави припинення зобов'язання